31й день

31й день йду, море, сіль, піт заливає чоло, сонце жарить, віра в противагу, пошук своїх прозрінь, все перестає бути, цікаво спостерігати, перестав собі задавати якісь питання, просто йду …

Вчора по ночі, як прийшов у Монастирище, то вже казав собі, що я на крайніх силах і сьогодні буду відпочивать, але так хтілося встати рано і сфоткати схід сонця. Прокинувся якраз, як сонце сходило, сонно дістаю телефон, клац — є. Сонце було десь у хмарах, відчув втому в тілі, сили ще не відновилися, заліз далі у спальник. І не сплю наче і не бодрюся, просто стан вареного яйця, але більше нічого не хочу зараз, мене наче і нема, розчиняюсь..

Стає жарко, виліз з намету і перекотився десь у тінь, лежав там під каменем до тих пір, поки і туди не дійшла спека, такий от сонячний будильник, який я щосил переводив і дійшов до крайньої точки. 9та ранку. Хух, набрався, зібрався, встав. Спакував намет та всі речі у рюкзака, і як я їх вчора сюди по ночі на каміння Монастиреща випха, я і незнаю, але неспішно спускаюся до ріки, там тінь і благо вітерець здуває комарів. Я тут тільки один, є трошки води на каву, зараз заварю і вже буде бадьоріше. Покупався у річці (тут ще такий потік і трохи пороги шумні, красиві), стало веселіше, випив кавусі, ще більш підбадьорило, та тіло просить просто лежати «ок, приймаю». Розклав карімат на камені, накрився пледом, лежу й дивлюся в небо слухаю ріку, як вона шумить, як вона живе, а скільки навкруги різних звуків пташок, я навіть і не уявляв, що вони так вміють цвірінькати… знов наче засинаю … пауза … польоти десь там , де часу не є … година, дві, три.. відходжу. Між стояти і лежати є серединна поза : посидіти. Посидів, знов ліг, знов встав і сиджу. Помедитую, масажик собі поробив, ще щось, аби тільки не йти нікуди, тут так добре, місце сили, ріка, Нє! Пора : Запрягаюся, кажу собі : знов треба йти, далі життя, тут сон. Я зараз так сказав. Де вона та межа ? Буває так, що сил не стає, чи завжди щось переключається? От я за цим тут, тому йду… тому сьогодні вперед. Потім вже на пляжі відлежуся, хоча знаю, що після такої подорожі, лежати на пляжі то так, на день два тільки подих перевести і далі Творити свій шлях!

Десь тут, не далеко від Монастирища, якраз у напрямку мого подольшого шляху, є колодязь, там можна води набрати. Йду до нього. Вода на Шляху — це дуже важливий ресурс. Коло криниці мене зустрічають троє, троє малих, усі замазані шовковицею. Цікавляться мною, питають куди я і відки. Дуже такі веселі малі і дуже відкрити до спілкування. Показував їм рюкзака, ножик, годинник. Кажуть, що хочуть стати пілотами літака. Живуть тут з мамою і сестрою, батько у Києві на ремонтах працює. У Ярослава, самого малого, скоро буде День народження, то якраз на це свято і батько приїде. Привезе усім подарунки. Пропонують мені тут лишитися, у сусідньому будинку жити, але потім згадали, що там є хазяїва, хоча вони дуже рідко приїздять. Кажуть, що кладку змило, тепер сусідська дівчинка не може до них у гості ходити гратися. Кажуть, що бачили, як орел вкрав якось їх курку, а вовк козу загриз, мама дуже смачні готує вареники, а як на дерево ліз по шовковицю то впав і подерся, а на носі чорне, то собі сірником підпалив. Хтіли зо мною на море. Я відмовив, сказав вже як наступного разу йтиму, то може і візьму, а зара йду сам, досліджую дорогу. Вони мене провели трохи, потисли руки тай побігли назад до свого двору гратися.

Йшов я так, ще доста довго, то зупинявся, то підіймався, а ще і по жарі, то тінь, то спека палить, тіло йде, мене нема… і тут спускаюся до якогось струмка, дивлюся мапу-навігатор : ріка Березівка, що впадає в Інгул ріку вздовж якої я йду. Якраз по цій річечці проходить кордон Кіровоградської та Миколаївської областей. Тільки спустився в цю балку до річки, як бачу : сім’я лебедів собі, як ні вчому не бувало, сплавляється вниз рікою неквапливо, я аж зомлів від краси, швидко дістав телефон і зняв то на відео, а там ще і лелека взлетів зразу як мене почув. Ух, втоми нема, бачу воду, бачу це не квапливе природнє життя і так добре мені. Перейшов річку вброд, бо мені на той берег, оцінив чистющу і не глибоку воду. Вау, це те, що мені зараз так необхідно, це блаженство, рай, бог… лишаю рюкзака і йду голяка занурюся у воду. Сів по пояс, не поспішаю, розтягую відчуття занурення і просто не спішно кайфую відчуваючи як сонце спадає в жарі, а потік огортає мене прохолодою, яку я навіть не мріяв тут зустріти, як тут на березі з’являється вовк! Оце так зустріч ! Оце природа, куди я потрапив взагалі, що це за реальність??

Я дивився на нього спокійно, без жодної думки і страху, просто спостерігав і думав, ну що далі?

А далі, через пару секунд на дорозі з’явився хлопець, що не квапливо на голому торсі йшов до ріки, у чорних шортах, з легкою посмішкою, у татухах. Побачивши мене спокійно підійшов і привітався.

З перших хвилин ми почали щось філосовствувати :)) І про бога, і про природу, і про значення слів. Я зразу зрозумів, що з цим хлопчиною я в тему зустрівся і що ми порозуміємося. По правді вже якось стало сумно без такого спілкування і я десь про нього навіть просив у думках. А тут оп — матереалізація. Руслан, таке ім’я має цей хлопчина, послухавши про мій Шлях запросив мене попити пуерчику та показати мені місцевість, я із радістью погодився. Окунувся, одягнувся і от ми вже втрьох крокуємо у сторону села Розанівка. Виявляється вовка, а точніше вовчицю, звати Шкода, бо шкодна дуже, і вона вовчиця наполовину. Є такі породи виводять. Але для мене, вона на вічно лишиться вовчицею цього незабутнього дня.

Руслан колись був звукорежем «оркестру Че», мав свою чайну, потім подався у Прагу, а коли там ввели суровий карантин, то він повернувся на рідні простори і вирішив лишитися тут у Розанівці, бо тут добре, от просто добре. І тут дійсно дуже сильні місця. Хтось казав, що Монастирище, то місце падіння метеориту, і то від вибуху колись давно тут поутворювалися такі яри, аж до самого Холодного Яру. Руслан повів мене місцями до ріки, там ми пили пуерчик прямо на критому аутентичному пірсі. Говорили ми про різне, в основному про : енергії світу, про відношення з протилежною статтю, про досвід Руслана у самолікуванні йогою, даоськими практиками та здоровим харчуванням, про зміни які він сам у собі взростив, про буквицю і його майбутню книгу про сенси слів, які багато хто вимовляє але сенсу не розуміє (я і сам такий в більшості випадків). Говорили, пили чайок, сонце котилося за обрій, а я так насолоджувався тим усім, що є тут і зараз, ця розмова, пуерчик, все мене так наповнювало, а я дякував, дякував за такі зустрічі, за винагороду, за випадковості, і хто це все так підлаштовує, хто пише ці квести, що я так вчуся вправно проходити?)

Я зайшов у гості до Руслана, мене нагодували борщем з сальцем (я м’ясне не їм особливо, але на Шляху вживаю все, що приходить саме, тому не відмовляю). Вже вечір наставав і мені запропонували лишитися тут на ніч, та я подякував і ввічливо відмовив, щось усе мене кличе вперед, наче боюся десь перерозслабитися, бо потім важче збиратися. Проводжаючи мене з Шкодою до краю села, Руслан вручив мені подарунок від себе : чьотки з дерева бодхі (дерево під яким просвітлювався Будда). На чьотках 108 бусин, щоб нагадувати собі про 108 пристрастей, від яких потрібно звільнитися. Я у відповідь подарував Руслану три чорні горіхи, що я ними практикую самоспостереження та увагу. Обійнялися на дорогу і я пішов у путь, а Руслан до дому. І тільки Шкода бігла і проводжала мене ще хвилин 15ть. Вже зтемніло добряче, то я звернув до ріки і знайшовши хороше місце розклав намета. Заснув з думками, «оце я сьогодні добряче відпочив», а в кущах поруч щось періодично шаруділо. Поставив будильник на 5ту, завтра таки встану рано-рано.