26й день

Цього раночку я прокинувся коло неспішної річечки, по близу господарства Гайдамацька Січ. Ще з вечора мені принесли господарі гостинців смачних, тому я ситно поснідав і хотів, як можна раніше вирушати, але розум мене переконав, що поки сохнуть речі, що я тут вчора простірав, немає сенсу смикатись. Пропозиція була Мною підтримана і я дав команду відпочиночку. Релаксував у цьому райському місці майже до 11ї і зрозумів, як важко зібратися з такого файного простору де все є : вода, сонце, тінь, відсутність комарів та майже нема гедзів, спокій навкруги та благодать, а там по переду знов ото купа перешкод, що треба перемагать. Та ціль ідти до моря, починає знову вмикати ідею пізнання Шляху Творця і я спочатку ліниво, а потім все швидше і бадьоріше збираю намет та висушені речі і відправляюся далі у дорогу. Зайшов до Володимира Вознюка, набрав водички та вирушив у путь.

Напрямок у мене зараз налаштований на Нову Каховку, по дорозі вирішив зайти у Монастирище, радять часто відвідати це місце сили і навіть паломництва тібетських Лам.

Дивлюся мапу, підбираю маршрут. О, є пряма через Чорний ліс, до Чорного озера, а там вже по полям та через села. Обрав фінальну точку дня : Блакитне озеро, що коло села Суботці.

І наче по мапі можна йти до Чорного озера вздовж дороги основної з машинами, так впевненіше, не набагато довше і простіше, але я йду досліджувати стежки з мапи, тож йду через поля і Чорний ліс. По полю ще йшов по дорозі рівно, тут дорогу шліфує техніка, що поля орошує, бо є рух, а от як у ліс пірнув, то там всьо! Нічо нема, все поросло, йди як хочеш, а назад вертати ну то куди?! Не є сенсу, тре йти через ліс. Переодягаюся у штані та куртку. Вже зрозумів, що з такими хащами шутіть у шортах та футболці не варто. У куртці та штанях хоч і жарко, та всетаки захист від комах та пекучих кропив. Врешті решт я був вимушений прокосити місцями свою тропу і загалом цей перехід був надзвичайно важкий. Я наловив уйму ріп’яхів на штани і носки, я сім раз упрів і вже почав трохи навіть біситися з тих хащів, бо втома провокує вихід емоцій. Цікаво таке спостерігати за собою, цікаво розуміти свої крайні точки кипіння, робити висновки і вчитися не доводити до того, чи вчитися приймати і поводитись з розумінням до себе, пояснюючи собі як малій дитині, що все мине і стане добре.

День виходу із ума!

І от я вже весь мокрий виліз на асфальтовану дорогу, піт заливає очі, ріпляхи колють п’яти, а я йду і розумію : я прорвався і так радісно від того.. хух! Далі по плану база коло Чорного озера. Мені сказали, що там є охоронець чи навіть адмін, як є люди то є і вода і перепочинок. Я так собі все уявляв, а сталося от інакше. На базі все зачинено, озеро то і не озеро, а таке собі широке болотце, собаки гавкають, комарі кусають… не простий цей шлях, та нічо, зате цікаво )) Пробрався нелегалом на тереторію бази, криниця є — відра нема, все зачинено, благо що гавкуни були маленькі і не страшні. Походив по тереторії бази, знайшов пірс що через зарослі очерету виводив у центр болотця і там наче і прозора вода була, трошки змився з того таки озера камишом поросшого, перепочив і пошкандибав далі. Дійшов до кафешки з віфі, бо немає мережі, то хоч повикладав матеріал за останні два дні. Далі дорога йшла через поля, вздовж колії залізо дорожньої, та вивело мене це все у село Суботці.

Ще на дорозі стояла автозапрвка, заскочив туди і взяв собі сітра та печива Марія. Спакував якось незграбно все то добро на гору рюкзака. Вже майже йду, а чоловік із заправки каже «ти куди?», я кажу, що от на озеро Блакитне, він хотів було пояснити, як туди краще пройти, а я махнув рукою, мол в мене тут навігатор все показує, не переймайтеся і всьо такоє. Він хотів таки пояснить, та його відволікли і я розвернувся та пішов. В результаті вже ніч, а навігатор мене так завів, що я серед спаханого поля, дороги немає, наліво веде а там кущі, а за кущами ще і місток наче має бути. Я через кущі лізу, бо от жеж по карті ще 100метрів і озеро, в яке я вже так мрію пірнуть. Лізу через колюки, чіпляюсь за них рюкзаком, як закінчилися кущі почалося болото з очеретом, я вже по коліна у багнюці, навігатор веде, бачу ліхтариком якісь серед очерету палки стирчать, то певно залишки мостика з мапи, пробираюся до них. Блін, тут тільки пірила, а самого містка нема, придивляюся у чорну воду і наче помічаю крайні стійки містка є десь під водою, натиснув на них пару раз ногою, наче тримають, йду по них притримуючись за пірила… навіть незнаю, як та вся старенна конструкція мене і витримала, та я мало по малу по ній пройшов метрів 20 і вийшов на твердий берег. Видихнув, подякував Богу що вивів таки. Згадав про старого, що хтів мені підказать і ухмильнувся (мол засвоїв урок), обматюкав навігатор, та нічо, у мене є сітро і печиво, зараз заспокоюся коло озера. Прийшов до місця.. ух, краса, такаа лагуна, прозора вода. Відкрив рюкзака : сітро є, печива нема! Перша думка — розплатився з водяними за своє життя, не висока ціна, ще раз подякував у думках. Омився у чарівному озері, поставив намет, затички у вуха, бо у сусідньому таборі нічна вечеруха, і тихенько заснув.