12й день

Є на Трахтемировському півострові село Цибулівка. Давня в нього історія, колись тут шляхта тусила, а зараз проходячі далі по шляху, дуже вже я один водоспад люблю. Під ним, трошки зійшовши з дороги, омитися кайф саме той! А ще і розташовано воно так цікаво, його не видно одразу тільки чути шум. Але як у фільмах показують, що йдеш через хащі, а потім оп і оазис! Так тут те саме, трошки пробравшись через кропиву та кущі, виходиш до святої води. Не дивіться, що та бітонна труба така індустріальна, вода там по праді достатньо чиста та пити її не раджу звісно.

Далі дорога пролягла по берегу Дніпра і вивела на мою наступну заплановану локацію — Курінь Козака Олександра. Зустрівся трошки з козаками, підгодував їх коней. Вони були заклопотані своєю поїздкою до пам’ятника Сагайдачному, всі такі веселі і вбрані! Ух, краса, та я не хотів їх відволікати пішов собі по території маленької Січі гуляти. Тут господарство достойне і город і домашні кози, і без коней козаку ніяк, тож є коні та свій загон. Сюди можна завітати як волонтер, як турист, як просто по дорозі зайти на чайок поговорити про то про сьо. Я так і зробив, мене чебрецем пригостили люб’язно, розповіли про історію Трахтемирову, сказали що раді усім, єдине не терплять російської мови і просять на території спількуватися тілько солов’їною українською !

Вітряки на шляху
Перший, то у селі Григорівка, старий закинутий.
Другий, збережений у Бучаку.

Рожена криниця, по дорозі на Бучак! Місце дуже сильне й цікаве серед грабового лісу, криниця у колуарі, наче від метеориту. Думаю так і було колись, по легенді впав метеорит і приніс цілющі мінерали з Альфа Центаври, а тепер ними можна зарядитись через воду з джерела криниці.

Моя ціль пройти не просто від міста до моря, а прокласти шлях для майбутніх, схожих на мене авантюрних творців! Для реалізації цієї цілі, я не мічу маркером дерева наразі, а вивчаю ландшафти, відкриваю місця, та саме головне : веду діалоги з освідченими та талановитими людьми, які не словом, а ділом роблять Шлях за довго до мене, я тільки то все пропоную у один потік об’єднать.

На Бучаку шлях мій перетнувся з Дмитром Івановим, і він не просто любить, а всеціло живе цим місцем. Дмитро науковий співробітник заповідника, який неформально являється його відповідальним охоронителем. За його ініціативи тут багато зворушень відбувається у сторону просвітлення та збереження, як природніх заповідних територій так і культурної спадщини, в тому числі і хат старих глиняних, а це якраз перетинається з перспективою розвитку Шляху Творця, щоб у закинутих хатах створити притулки для паломників-пілігримів-туристів. Ми з Дмитром резонансно побесідували, я розказав про Шлях Творця, ідеї мої були з розумінням підтримані. Я дізнався про місцеві задачі, які зараз тут стоять, у їх вирішенні, через адекватний туризм, я теж бачу як може посприяти наш Шлях.

У перспективі, певний, ще попрацюємо, тиснем руки на дорогу, і на тобі таке собі чудо : веселка з футболки на небі відбилася, і у кадрі зненацька біла кицька з’явилася!

Якщо ви відчуваєте потребу і можете посприяти розвитку та збереженню заповідних зон Бучака : звертайтеся напряму до Dmytro Vid Ivanovyny, він тут знає все і всіх! І на екскурсію можете до нього завітати по місцям не тільки Бучака, а і всього Трахтемирова!

Бучак романтичний, інтимні зізнання.
Бучак це не просто для мене якесь озеро, це ціла історія мого життя. Я був тут у різні роки мого становлення. Найяскравіший раз це було у період мого найглибшого закохання у прекрасну і неповторну, ту саму, яка мене не тільки тілесно вабила, вона наче в мені одночасно всі кнопки, які тільки там на панелі станів є, безсоромно але несвідомо вмикала! Тому в її присутності, від хвилювань та розгубленості, я не міг зрозуміти хто я. Ми купались тут оголені, в воді обіймались, спали в наметі, із сонцем прокидались. Вона була прекрасна, та до інтиму, мене не допускала, до весілля нє-нє, мені відповідала! Я поважаю таку жіночу позицію, довго мислив про це, про ті романтичні стосунки з книжок, де принцеса з балкону погляд дарує тому, хто їй серенаду присвячує сміливо й відкрито. Та на той час для мене це було зовсім не смішно, звір в середині хтів, як раніше, все по простому, трах бах і готово, а далі що.. інтерес пропадає, кудись все пропало і вже з неба на землю, складаються крила, тому підсвідомо я сам шукав такого іспиту і він мене знайшов!

На ділі я зрозумів, як та внутрішня моя тваринна чоловіча природа може тіло крутити, в груди бити і в голові скрипіти. Та це мене явно замислитись спонукало, що то за звір і чого я не можу його приручить. Певно про це і йшлося метафорично в історіях про шлях чоловічий: «вбий звіра сам-на-сам і стань гідним звання Чоловік!» у індіанців чи у ацтеків.

Зараз я вже оновлений тут сижу і в пам’яті перебираю мій час минулий. Тоді, то наче якесь окреме попереднє життя. Відтоді я добряче змінився : звіра навчився приручать, від залежностей до насолод особистих в певній мірі звільнився, самостійнішим став і прийшов до висновку такого : дівчина та, мені явно була послана Богом, я про неї просив і підсвідомо, саме та недоступність мені була так потрібна для росту! Хоч нічого надалі не склалось із нею, це і добре, бо через певні страждання пройшов той урок за який у винагороду отримав розуміння, що моя задача служити ширшому колу ніж одній красивій у бажанні насолод, хоча тоді ой-йо-йо, здавалося крім неї весь світ вимер :))

І зараз я присвячений тому, що йду Шляху Творця з міста до моря, а міг десь сидіти і просто радіти звичайному життю, видно звичайне, то не для мене.

Згадалось до цієї теми одне кіно М. Скорсезе : «Остання спокуса Христа», зацініть як не бачили, мені особисто дуже стверджує мій життєвий досвід.