44й день

Прокинувся коло дороги, як виліз із намету, то одразу і не поняв куди можна сходить справить нужду, вчора по ночі було так просто, а зараз раненько вже навколо купа людей смикається туди-сюди, хто заправляється на азс, хто розкладає свої товари на продаж, хто курить цигарку і попиває каву, а я от вже біжу через дорогу за паркан.

Якесь прокинулося велике бажання розмовляти з усіма, хто трапляється на Шляху, таке враження, що кожна людина в моє життя послана самим Вищим Творцем, і поступово з’являється це бачення «намасте» (бачити у інших частинку Бога). Ось так і розговорився я на хвилин 20ть з чоловіком, що повідав мені про те, як його сестра живе у Луганську, і що вона яро виступає проти України, але має собі дві пенсії, одну Українську, а другу Російську. І що дзвонила йому нещодавно, просила позичити пару тисяч доларів, щоб сина викупити, бо він щось проти місцевої влади висказав і його у підвалі закрили. От такі от живі історії від людей, нащо той телевізор з його новинами, якщо все саме справжнє можна дізнаватися напряму від живих людей. А ще той дядько розповів, як йому відмовлялися пільги зробити та надбавку до пенсії за військові заслуги, то він судився і не здавався п’ять років, навіть діло до Європейського суду дійшло, але дядько своє довів і таки переміг ту кляту систему, що тримає простих людей, за «тупорилих фермерів» (взято зі слів дядька).

Дорога моя далі пролягала вздовж асфальту, цікаво було спостерігати очі людей, що проносилися повз у автівках і періодично повертали голову в мою сторону, цікаво, що вони про мене думають?)

І хоч сонце світило постійно вітер таки дарував прохолоду від того йшлося відносно терпимо. Дійшовши до с. Михайлівка я помітив якусь таку споруду прямокутну з чорним баком на горі, що дуже нагадувала літній душ, поруч хлопці щось будували і я привітавшись запитав чи то не душ часом у них і якщо так, то чи можна ним скористатись. На радість все склалося так, що через хвилину я вже змивав із себе солений піт і дорожню пилюку під прохолодною водичкою, а ще простірнув арафатку та футболку, після чого так мокрими їх і одягнув, на такій жарі речі висохли за пару хвилин. Далі трошки пройшовши по Михайлівці я засів у місцевому магазинчику писати звіти. Взяв квасу, кексів тай залип під музичку собі писати, насправді таку насолоду від того процесу отримую, що ваще. Ось так сісти, все згадати, сформулювати і передати людям, чи це не одна з найбільших цінностей життя ?)

По дорозі далі насмішили люди, що сиділи компанією у затінку на лавці. Як побачили мене з рюкзаком та трекінговими палками то кажуть «і куди це ти йдеш?», «на море!», відповідаю я.
— ого, оце тобі ще далеко.
— Так я з Києва йду =)
— Аааа, ну тоді ще чу-чуть )))

Так я і йшов : веселився, співав, міркував, та впрівав, ну все як обично впринципі. Перескакував з одного села у інше, вже давно зійшов з основної траси та пішов селами. Так йшов та йшов, аж поки сонце не сіло, а за ним і не наступила темнота. Знайшав рівненьке місце під акаціями, недалеко від грунтової дороги, розтягнув намет, вмостився та ліг спати, а над вухами ще довго гуділи комарі, що так відчайдушно намагалися марно продертися крізь сітку намету, а в повітрі вже явно відчувався присмак моря.