27й день

Цього ранку я першим ділом окунувся у прозорих водах затопленого карьєру, що зараз зветься Блакитним озером. Окунутися із раночку в чистій відкритій воді — це самий прекрасний початок дня!

Якихось чітких точок зупинок у мене далі немає, цілюся на заповідкик Монастирище і далі на Нову Каховку, планую йти на стільки швидко і якісно, на скільки це буде можливо. Далі тільки прямо і повна імпровізація по шляху.

Перша пригода і радість дня то сільська зупинка. Коли підійшов до неї, то побачив я поруч із нею ростуть молоді дерева шовковиці і вишні, подумав, от як класно, люди вже висаджують вздовж дороги дерева, вже робиться той фруктовий шлях, про який я мрію! Дізнався у людей, що це не ініціатива влади, а просто прояв уваги одного місцевого жителя, що прямо навпроти тієї зупинки і живе. Я повернувся до вказаної хати і влетів у подвір’я як на крилах, мною в той момент опанували сила великої радості та вдячності, яку я так прагнув перенаправити у людину, що ту велику силу в мені пробудила. От у дворі маленький хлопчик кличе свого діда, от він виходить, прям у трусах, по домашньому а я йому «дякую сильно і прям руку потис обома руками», кажу : йду до моря, творю шлях, ім’я Валентин, а в душі радість і вдячність розкривається у нових фарбах, коли зміг зазирнути в очі тій людині, що вже творить шлях задовго до мене )) Василь, так ім’я того дідуся, вже 4ри роки як посадив ті дерева, і розказує як корів ганяв від них, і що там десь гілочку зламали і що десь щось померзло, а я слухав і посміхався, у голові були думки, а от якщо так кожен висадить, що тоді… та нє, про «кожен», я вже думать перестаю, більше думаю про себе, що можу я зробить тут і зараз, а зараз я можу подякувати цій людині бо увага, вдячне слово то дуже важливе діло, цьому навчив мене наступний випадок :

Йшов далі, як помітив блискучі куполи церкви, думаю : зайду до церкви, набрати води, та і переговорити зі священником про мою ходу, хотілося почути його думку. А тут якраз і нагода є. Прийшов, храм зачинений, у дворі колодязь, чую хтось у прибудові є, постукав. Відчиняють двері сурові очі, озирають мене, читаю в очах : якийсь попрошайка. Питаю : можна там води набрать, бо я з Києва на море йду пішки. Відповідь проста : он там колодязь, набирайте без проблем. Пішов набрав, все сиро і якось дуже статутно, на церкві камери у різні боки слідкують. Вже збирався ідти, як священик виніс мені пакет, там молоко і хліб, каже «на путнік, візьми собі у дорогу», а я молока не пью коров’ячого бо якось не заходить, та і хліб був у мене, а все то нести важкувато, тому я ввічливо відмовив, пояснивши все як є, священик розвернувся і пішов, сказавши на дорогу «ну що, кожному своє». От так я і вийшов із церкви, а в голові крутилося таке : чому він так повівся, якось дуже по методичці наче, якщо я путнік, то мені обов’язково молока і хліба? А я просто хтів поговорити, мене то зараз і дерева годують ) вже постфактум переосмислив, як би я міг цікавіше цей сценарій розгорнути, то певно вже відпракткую наступним заходом до церкви.

Наразі вже активно починаю практику «їсти з дерев». Шовковиця, у селі у мене її називали морва. У дитинстви я її не міг їсти, смак шовковиці викликав у мене неприємні відчуття у шлунку і спрацьовував навіть рвотний рефлекс. А мені так заздрісно було спостерігати за тим, як мої друзі з насолодою поглинають ту безкоштовну ягоду прямо з дерев, та ще і врожаї тієї морви були такі пишні.

Зараз, щось змінилося і я теж із радістью насолоджуюся цією ягодою, малюю пальці і язика у чорне, просто з дерева зриваю і їм, як у дитинстві, компенсовую зараз те, чого тоді не добрав, а яка то все смакота )))

Дорога далі йшла через поля цікава, така кам’яна, як у фільмах про середні віки, це точно паломницький шлях. А тут я щось зупинивсь і погляд мій прикув цікавий двір, ще сонце його так добре освітило : хатинка, прибудова глиняна, глянув наче і душ літній є, зразу думка : так тут же кемпінг вилитий готовий, а може господарям про це розповісти. Стою, думаю : рахую до п’ти, як щось має відбутися, як ні — йду собі далі… 1.2.3.4.5 — чую, щось грбкнуло у хаті, відчиняються двері, виходить жіночка і прямує до мене «добридень» , «доброго дня!»

«Ім’я моє Валентин, я йду на море пішки» ці слова людей дуже зацікавлюють, а я і радий їм розповісти про все, як є) магія твориться тут і зараз, відчуваю місією саме розповідати людям про ідею, бо якось саме ці розмови наче впливають на все! Поки не можу пояснити, та це є. Світлана запросила до столу, напоїла кавою з пиріжечками, зміг там і змитися від пилюки, бо вже так давно про то мріяв. Домовилися, що відмічу і їх двір на мапі шляху, де вона з чоловіком планують тепер жити постійно, а глиняна пристройка, то взагалі баня ) от такі от люди мені зустрічаються.

Довго я потім ще йшов по дорозі у думках дякуючи кожному хто є у моєму житті. А навкруги спахане поле, кожен сантиметер вкритий чимось, а сади всі викорчували, що тут колись були. Помітив серед усіх цих монокультур, невеличкий, але дуже живописний простір лукових трав, а серед них груша широка, а ще і сонце сідає за обрій, яка краса. Вирішив тут і заночувати, поставив намет, поробив ніжкам масажик та улігся солодко спати.